Вічно молодим, повернувшись на рідну землю в цинковій труні, залишився наш земляк – Михайло Мандзюк. 19 вересня 1963 був радісним для сім’ї Мандзюків – Ганни Констянтинівни і Володимира Яковича, у них народився син – син Михайло. Маленький Міша зростав енергійним, здоровим хлопчиком, він з особливою цікавістю сприймав навколишній світ. Свою шкільну дорогу хлопчик розпочав у восьмирічній школі села Грузятин, середню освіту здобував уже у селі Боровичі.
Хлопчина зростав вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, був слухняним сином для батьків. З малих літ допомагав по господарству. Влітку, він залюбки брав на себе частину роботи, прибирав в кімнатах, доглядав живність, міг приготувати вечерю, так як мама працювала в колгоспі і приходила додому втомлена…
Михайло ріс дуже товариським, вмів цінувати дружбу і заради друзів був готовий на все. Часто хлопець відпочивав із друзями у вихідні дні на річці Стохід. Одним із таких друзів був – Аршулік Валентин. Він тонув у річці, і Міша, не роздумуючи, скинув із себе одяг, кинувся на допомогу товаришеві та врятував йому життя.
Отримавши повістку до рядів Радянської армії, радів, що стане захисником Вітчизни, і поряд з тим , внутрішньо відчував якийсь сум, тому що одного дня, відпочиваючи на річці із своїми друзями, він проронив до дівчат: «Мабуть, я вас більше не побачу».
6 жовтня 1982 року був призваний в ряди Радянської армії. Не думали тоді , Ганна Констянтинівна і Володимир Якович, які випроважали свого сина - Михайла на службу, що син повернеться в цинковій труні. Службу розпочав в місті Чернівці. Мама – Ганна Констянтинівна приїжджала в військову частину до сина. Зустріч була надзвичайно теплою. Командир частини дуже добре відзивався про молодого бійця. Це була остання зустріч матері з сином. В листах до батьків Михайло писав, що уже завершується навчання і їх мають відправити в частини, але куди - невідомо. Лише через місяць прийшов очікуваний лист, з якого сім’я довідалась, що Михайла відправили в місто Термез, військова частина 24785.
Служив Михайло в розвідувальній роті водієм БТР. Місце де проходила служба називалась « Полі Хмари» або « Долина Смерті» - так називали її солдати. Кругом долини – гори, через які серпанком пролягла дорого з одностороннім рухом, а з іншої сторони - обрив. Нераз солдатам приходилось дивитися смерті у вічі. Бували хвилини відчаю та великого суму за рідним краєм, родиною. У такі хвилини Михайло вмів підняти настрій своїм товаришам, вселити надію на їхнє щасливе повернення додому. За його добру вдачу та веселий характер друзі називали Михайла «Джин».
Під час служби Михайло подружився з українцем з Вінницької області « Харченко» та дагестанцем Рамазаном. На руках Рамазана – помер. А сталося це 15 квітня 1983 року. Декілька БТР відправили в розвідку . Машини рухалися колоною, у другій знаходився Михайло. Душмани стежили за колоною, що рухалась по дорозі. Вони пропустили першу машину , а по другій почали стріляти.
Ще до вистрілу Михайло помітив їх , відкрив люк і попередив про небезпеку інших бійців. В цей час пролунав постріл, і снайпер влучив у його груди .Бій тривав три доби. По закінченню бою почали відправляти поранених солдатів у військовий госпіталь до Москви. Коли Михайла переносили до літака, поряд з ним був Рамазан.
Він тримав його за руку і промовляв до свого друга обнадійливі слова про те , що усе буде добре, що треба лише трішки потерпіти. Але поранення було важке, Михайло помер на очах свого друга. Це сталося 18 квітня 1983 року. Михайло Мандзюк нагороджений посмертно орденом « Червона Зірка», медалями « Воїну інтернаціоналісту», « Від вдячного афганського народу» грамотою Президії Верховної Ради СРСР, його ім’ям названа центральна вулиця села Грузятин.
На фасаді школи встановлено меморіальну дошку на честь Михайла Мандзюка. Михайло Мандзюк не повернувся живим до рідної домівки, загинув під чужим небом Афганістану, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Не заростає стежина до його могили. Рідним і близьким назавжди трагічним є день 18 квітня 1983 року.
Який стрімкий і невблаганний біг часу. Його однокласники мають родини, дочекались онуків. Усього цього, нажаль, він не пізнав . І досі сумують за хлопцем рідні, односельці, однокласники. Смерть в одну мить на всьому поставила свою чорну крапку.
« повернутися
Буде надіслано електронний лист із підтвердженням
Потребує підтвердження через SMS
